"Bічне кохання"

В одному з гірських селищ жив собі легінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам'ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритний був до роботи.

Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкривала його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені, і довга, додолу коса. Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує.

Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують в далекому небі.

Аж дивиться - повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким зеленим вогнем.

Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо й ласкаво.

Між тим щезли зорі, і зажеврілося небо на сході, у променях вранішнього сонця заблищала роса.

Десь здалеку долетів перший, ще не сміливий спів пташини.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце підіймалося з-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив, що на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася: мабуть, згасла з першими променями сонця.

Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню-дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню.

Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі... Раптово, наче з-під землі, з'явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дівчина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в землю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла поміж гори.

Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона не зчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, ніби вся краса Карпаських гір злилася в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.

- Хто ти?

Ніби не живі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились в посмішці, але мовчали.

- Хто ти? - знову запитав Прут.

Вона схилила голову набік, посміхнулася:

- Говерла.

" Говерла, Говерла..." - прошепотів вітер.

"Говерла, Говерла..." - полетіло ген-ген удалину і затихло.

З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами з Говерлою блукав по горах. Кохання, велике й щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, як те синє небо над горами, воно кликало за собою.

Але потроху перша радість кохання стала затуманюватися. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.

Тато, почувши про любов Говерли до Прута, розгнівався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затремтіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах: "Прокляв, прокля-ав!.."

Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.

- Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив її батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи, люба, що робити?

Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла.

- Добре, - мовила Говерла. - Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як неналежатиму тобі, той не буде мені життя тут, - і ступила на край прірви.

Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Страшенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував все на своєму шляху. Він зрозгону вдарявся об гору, виривав дерева, гнав долі насіння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам'яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворювані гори. Поламані дерева, що стогнуть під поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи, благаючи: " Перестань, пер-рр-е-ста-ань!.."

Аж на ранук вщухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати - і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій красуні-горі.

Тільки в Прута щось тривожно на серці. Побіг він на ту гору.

- Говерло, Говерло, де ти?!

- Це я - гора... - і біла ромашка, всміхаючись, губить кришталеву сльозинку-росину. - Так, так, це я, Пруте...

Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в ущелинах, спадала зі стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам.

І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут, - Говерлою.

...Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить до неї, немов розказує про своє вічне кохання.

Легенда “Про Веснарку та Горган Веснарковий”

Мальовниче село Зелена Бог обдарував такою красою, що жоден письменник чи поет не зміг ще у всій повноті оспівати цю чудову природу. Найбільшою гордістю села є гори, що оточують його. Кожна вершина, річка чи просто потік мають свою історію. Та мало хто знає про гору Горган Веснарковий та полонину Веснарка.

Кажуть, давним-давно жив у лісі, в невеличкій хатині, старий дід, такий старий, як світ. А ще, кажуть, була у нього дочка. Звали її Василина. Та таку мала вроду, що словами про неї сказати не можна. Хто дивився на неї, то бачив перед собою весну. Тому називали її часто Весела Весна, а згодом Веснарка. Згодом її справжнє ім’я забули, а звали дівчину Веснарка.

Одного разу через місцевість, де проживали батько з дочкою проганяв молодий вівчар вівці. Випадково зустрілися на галявині хлопець-пастух та дівчина-Веснарка. Вони покохали одне одного, та так, що й не сказати. Але старий батько й чути не хотів про шлюб дочки з вівчарем. Нелюдською злобою закипіла душа батька. Однієї темної ночі старий підступно вбив хлопця. Дівчина не відходила від місця, де пролилася кров її коханого.

“Господи, - просила Веснарка, не змогла я принести користі в парі з коханим, то дай мені, щоб послужила людям”.

Ніхто не знає, де зникла дівчина, але кажуть люди, що вона стала прекрасною полониною. І такою гарною, що ніхто інакше не називав її як Веснарка.

А батько? Що сталося з ним? Господь дав йому довге завдання: “Маєш, чоловіче, - сказав йому, - не серце, а камінь, тому й мусиш стати каменем на віки. Щоб бачив ти щастя людей, поки воно не розтопить твого серця.” І височить Горган сивий-сивий, у німому мовчанні дивиться на світ білий. Кажуть, що вночі, хто близько підходить до його сивого чуба, той бачить, як здригається він від німого плачу...

Легенда “Про що шепотіли смереки”

У сиву давнину, коли навколо буяли дивовижні дерева, квіти, трави, їх пахощі розносив вітер, наповнюючи все навколо цілющим бальзамом, коли в сонячному промінні купалися і перешіптувалися верхівки дерев, а лісове птаство створило мелодійний хор і своїм співом зачаровувало всіх лісових мешканців, н а сонячній розлогій долині жило два сусіди - Горган і Бескид. І були в них дочки-красуні, подружки-нерозлучні, навіть імена мали одинакові - Бистрянка чорноока і Бистрянка синьоока. На день, на годину їм важко було розлучитися. І як тільки з’являвся перший сонячний промінчик літнього дня, біжить Бистрянка чорноока від обійстя Бескидів і несе в долоні щойно зірвані чорні лісові ягоди своїй подрузі синьоокій. Не залишиться в боргу і Бистрянка синьоока. Глянь, і біжить від обійстя Горганів з великим кошиком грибів, несе їх своїй чорноокій подружці.

Але наступила чорна хмара і посварилися двоє сусідів, двоє статечних газдів - Горган і Бескид. І заборонили зустрічатися двом подругам. Важко зрозуміти юному серцю цю безглузду заборону. Як пташки у клітці почувалися вони у своїх батьків. Одного дня не витримали розлуки Бистрянки і побігли назустріч одна одній. Розсердився грізний Горган і кинув наздогін дочці свій топірець. Здригнулася земля і виріс на очах у дівчини велетенський гірський масив з каменистими насипами. В цей самий час угледів невблаганний Бескид свою дочку, яка, збиваючи ноги, намагалась знайти дорогу серед кам’янистих схилів до своєї подруги, і також кинув свій топірець. Виросли нові гори, вкриті буковими лісами, які вінчались смерековими хащами і висотним криволіссям. Але Бистрянки, не втрачаючи надії, шукали стежки одна до одної, пробиралися хащами, бігли гірськими зворами та їх грізно розділяли Горгани і Бескиди. Не могли пробачити непослух своїм дочкам батьки і як прокляття кинули їм навздогін: “Будьте вічні як час…”, “Біжіть і не вертайте назад…”. Зашумів буковий і смерековий ліс Бескид, прогриміли кам’яними розсипами Горгани, а там, де бігли їхні доньки, появились два гірських потічки, які продовжували свій біг, шукаючи зустрічі одна з одною. Земля надавала їм сили і снаги, а в їхніх водах відбивалась синь небес і темінь хащ. І вічні вони, як час, біжать і не вертаються. Люди назвали їх Бистрицями, адже надто плинуть їхні води, надто велике бажання зустрітися. А там, де стояли їхні батьки, і по цей час височать гірські масиви - Горгани і Бескиди.

Цю бувальщину шепотіли старезні буки і смереки. А ще розповідали вони, що десь далеко, на квітучій рівнині, все-таки зустрілися дві подруги, обнялися і побігли в гості до свого далекого, могутнього і доброго родича Дністра. А на місці їхньої зустрічі виросло прекрасне місто, і живуть у ньому добрі та працьовиті люди із синіми і чорними очима. Кожному галичанинові неважко впізнати Бистрицю Надвірнянську і Бистрицю Солотвинську, що несуть у єдиній Бистриці свої води до Дністра.

Озеро "Марічейка"

Було все це ще в глибоку стародавність. Чорним вороняччям налетіли тоді злі недруги на наш зелений край. Вони руйнували села, губили народ, а хто вцілів, рятуючись, пішов у гори. Але вороги довідалися, що гуцули ховаються десь у дрімучих лісах, і рушили ордою слідом за ними.

Марічейка, молода дружина чабана Івана, побачила ворогів і прошептала коханому:

- Іванку, рідний! Скоріше біжи до наших, попередь їх!.. А я спробую ворогів затримати.

- Не можу я залишити тебе.

- Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти... Весь наш народ... Він у небезпеці. Йди!

І пішов Іван. А горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили... Наказали:

- Веди до своїх гуцулів. Не то смерть!

Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, відкіля і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї із шаблями... Затремтіла земля, дмухнув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, зрушились гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. З тих пір ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро - Марічейкою...

Легенда " Пікуй Гуслі"

Колись давно у долині річки Жденянки управителом був Крайній Тімот. Його панська садиба розмістилася на високому пагорбі над селом Жденевим, але найдужче пишався він донькою-красунею Даялою, бо була вона дуже гарна. Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, роскішне русяве волосся важким золотом спадало на лебедину шию, в очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба, а коли прикрашала вона себе вінком з гірських квітів, то виглядала справжньою лісовою царівною. Багато юнаків мріяли добитися її прихильності, але вона лишалася до всіх байдужою. Запишалася Даяла й уявила себе ледве не сравжньою царівною.

А серед її залицяльників був Павло - стрункий, вродливий хлопець, скромний, чесний і працьовитий, до того ж гарно грав на гуслях. Люди часто запрошували його на весілля, бо багатьом він подобався. Даялі лестило, що серед її численних шанувальників був юнак - загальний улюбленець. Та Павло дарма добивався, щоб Даяла стала його дружиною, вона весь час ухилялася від відповіді. Так настала зима, хлопець почав наполягати на одруженні.

- Перш ніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання - чи справді ти мене так кохаєш, - відповіла дівчина. - Ти нещодавно розповідав, що гратимеш на весіллі в Тихому. Так от, коли настане вечір, залиши весілля й прийди до мене опівночі, я тебе чекатиму. Заграєш на гуслях, а я вийду і дам тобі відповідь.

Юнак зрадів таким словам, нічого не підозрюючи. Як стемнілося, вибрав слушну хвилину й рушив у дорогу на Жденеве. Іти було далеко, і щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре, а ніч була місячна, морозна. Ліс стояв засніжений, йти важко. Отак ішов він годину, другу, аж раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець прискорив кроки, але навколо почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, вони шукали здобичі, хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками поміж дерев. Павло міг вилізти на дерево, та боявся запізнитися до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі і почав грати. Вовки відбігли, та не втекли, а весь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високому пагорбі виринула в місячному сяйві садиба Крайника Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли. Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграв під вікном Даяли свою улюблену пісню.

Та йому ніхто не відкривав, ніхто не зустрічав, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й незадоволений сонний чоловічий голос гукнув:

- Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! - грюкнули двері.

Павло зрозумів, що над ним просто поглузували. Його охопило почуття образи й сорому, і замість того, щоб спуститися в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору. Знесилившись, на світанку доплентав він глибокими снігами до самої верхівки. Тут ще раз заграв мелодію назустріч сонцю, зовсім знесилений ліг під скелею і заснув.

Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його по слідах у глибокому снігу. Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб доля була до неї такою ж жорстокою, як вона до їх сина! Щоб не було їй в житті щастя, щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..

І прокляття збулося. Всі люди відсахнулися від гордовитої красуні, ніхто не звертав на неї уваги. Вона постаріла, краса її зів'яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама. І стала вона ворожбитувати, знахарювати.

За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами - шукає чародійних трав. У день смерті Павла в неї прокидається сумління і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою. Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує буря, коли північний вітер в ущелинах і поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям вчувається, що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

Легенда про озеро "Несамовите"

Перебуваючи на Івано-Франківщині на території Яремчанщини, ви можете відвідати мальовниче озеро Несамовите, що знаходиться на схилі г. Туркул (1933 м) масиву Чорногора на висоті 1750 м над р.м. Його довжина 88 м, ширина 45 м, північні береги обмежені низьким моренним валом, уздовж південних — кам'яні звалища. Маршрут пролягає висячими долинами і улогами найживописнішої полонини Українських Карпат – Гаджини. Живиться Несамовите атмосферними опадами й талим снігом, останнім часом інтенсивно заростає осокою. А ще на дні цього озера захована одна з найпоетичніших легенд карпатського краю. Гуцули оповідають, що у Несамовите потрапляють душі усіх тих, хто наклав на себе руки. Коли хтось помирає гріховною смертю, то його душа каменем летить у озеро, а всі підводні мешканці громом і градом вітають прибульця.

Розповідають, що коли кинути каменем у воду, то потривожиш душі грішників, а з озера з’являється вершник на білому коні і починає гарцювати. Де кінь копитом торкнеться скелі, там відколупується величезна брила льоду. Душі мешканців озера виринають з безодні і починають пакувати той лід у величезні міхи, а потім розлітаються чорними хмарами у різні боки від Чорногори. Де розв’яжуть мішок – там паде град. Тому гуцули стверджують, що Несамовите приховує багато таємниць і є тим місцем, де народжується град. Відвідайте Несамовите, зачерпніть з чистого плеса цього дивовижного гірського озера.